Ця картина у вікні кав'ярні була неймовірно гарна.
І дуже близько, так що навіть я міг все розгледіти.
І в мене ще й було 5 секунд, поки відкривав двері.

Ну от знову. Крутиш в голові - може варто було сказати ще щось, ще хоч кілька слів? А зрештою, розумієш - навіщо?
Досить і того, що з тобою вітаються ще.

Учора зовсім забувся про те, що твердив собі перед тим вечором:
"Не забувай, що це все не надто серйозно, що це все дитячі думки".
Під вечір все забув і говорив з людиною серйозно, ну хіба так можна?

Я якось вирішив, що тут буде місце для ще більш інтимних думок, аніж у тві (хоча що може бути особистіше за тві?).
Але все це якось не виходить і розум вперто каже, що у цьому не має сенсу.

Може це через шалене не сприйняття своїх невдач?

І от знову: будь-яка згадка, будь-яка зустріч, навіть не пряма, збурюють молочний сум.

Забути б - та й усе.
Але поки не можу забути.
Змиритися - можу. Забути ще ні.
І я ніколи не дивувався своєму вибору, ніколи не жалкував про нього.

І знову. Це відчуття важко описати словами.
Коли ти дивишся вслід. Коли думаєш, а чи могло б бути інакше. Коли аналізуєш, що ти зробив не так.