Так от, я дуже пишаюся нею
Перебуваючи в окупації вона не боїться поширювати інформацію (бо більшість моїх знайомих там зараз мовчать)
А ще я знаю, як морально важко там зараз жити, особливо якщо ти маєш проукраїнську позицію, а вона повернулась заради родини

Але вона, хоч і дуже рідко, але виставляє сторіси, як вона любить Україну і сумує за нею
Після вчорашньої трагедії на Харківщині виставила це
А завдяки своїй роботі за кордоном вона виносить цю інформацію за межі української інформаційної бульбашки, бо має багато іноземних друзів

Я зазвичай знаходила друзів серед колег, але зі зміною місця роботи дружба поступово згасала (тільки з бесті ми, хоч і не постійно, але досі спілкуємось)
А на новій роботі дуже маленький колектив, і ми з ними досить різні, тож там я навряд чи з кимось зближусь

Моя проблема ще й в тому, шо я довго звикаю до нових людей, і за цей час деякі з потенційних друзів встигають втратити до мене інтерес 🤡

Мені чомусь через це здається, наче я "примазуюсь" до чужого горя (не можу це адекватно пояснити)
Так, мені складно усвідомити, що ці люди загинули, для мене це шок і стрес
І я розумію, що співчуття щирі
Але не треба, не мені
Є люди, для яких це особиста дуже болюча втрата

У мене це відбувається щоразу непомітно
Або з'являється якась соціальна активність поза соцмережами, шо на них не вистачає ресурсу, або стається мощний депресивний епізод, коли нема сил на будь-яку взаємодію із зовнішнім світом

Ну це да, але я, на жаль, досі розумію російську, і мені цікаво шо має бути в голові аби так суперечити собі ж