знайома запостіла фото з весілля на річницю 10+. з підписом, що син двохрічка не впізнає батька на тих фото, бо «ніколи не бачив тата без бороди». проте він його таки бачить кожного дня, бо вони всі managed to виїхати в європу десь в 2023. я не розумію, чому я досі на цю знайому підписана

вже давно я перестала навіть вставати з ліжка, коли чую вибухи. типу «не так і гучно, можна ще поспати». коли вже достатньо гучно і видно спалахи крізь закриті штори, тоді вже беру дитину в руки і виходжу в коридор з думкою, що треба було хоча б футболку натягти, бо знайдуть ото в одних трусах.

Прийшла на перший робочій кол 😂

перший робочій день за пів року. ніхуя не роблю 🙃 бо мені не засетапілі креди 😂 лонг сторі шорт, з мого минулого логіну нічого не змінилось.

але тепер я сумую за Мариною. хоча вона в сусідній кімнаті з нянєю

яким буде її майбутнє

а тепер я повертаюсь до роботи. і пішла шляхом найменшого спротиву — на свій старий проект. в ентерпрайз корпорацію імені с ш а. хотілось би принципово послати нахуй і шукати шось з нуля в умовних європейців. або прості господі в аяксі. але я йобнусь ходити по інтервью, їй богу

а на фоні загальнонаціональних трагедій і горя, я все ще маю свої особисті: самотність і нерозуміння, як будувати майбутнє. і чи воно взагалі є — то майбутнє. кожного ранку прокидаєшся з «я більше не вивожу», а потім встаєш і вивозиш. але скільки ще таких ранків я вивезу, блять

пизда, як викручує від людожерства та цинізму тз світової спільноти. викручувало і три, і 11 років тому. але була якась певна надія, шо то все ✨випадковий збіг обставин✨. а тепер, ну зрозуміло. не зрозуміло, як мені виховувати дитину в цій реальності. і навіщо я взагалі її привела в такий світ.

памʼятаю, як шокувало це відео тоді. я пару годин просто лежала і дивилась в одну точку.
і як тепер воно викликає хіба шо “певне занепокоєння”.